Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 15
Друзі сайту
|
Що ж почитати? - Форум
|
Що ж почитати?
| |
| Alex007 | Дата: П`ятниця, 06.04.2012, 10:32 | Повідомлення # 1 |
 Лейтенант
Група: Администраторы
Повідомлень: 45
Статус: Offline
| Що ж почитати на дозвіллі?
Рекомендуйте!
Діліться враженнями!
Запитуйте!
|
| |
| |
| Alex007 | Дата: Четвер, 28.06.2012, 09:56 | Повідомлення # 2 |
|
Лейтенант
Група: Администраторы
Повідомлень: 45
Статус: Offline
| Сюзанна Коллінз, "Голодні ігри"
Є такі книги, що на подив автору і видавцю стають бестселлерами. Просто тому, що захопили увагу читачів, сподобалися. А не тому, що написані, так «як все» чи неймовірно розкручені.
Чи думала про такий поворот подій С.Коллінз, пишучи «Голодні ігри». Напевно ні. Хоча кожен автор сподівається на визнання, та все ж коли пишеш постапокаліптичний світ сподіваєшся на щось більше…Щось донести, достукатися до людей. Надіючись, що написане не стане реальністю вже хоча б тому, що його прочитають.
Світ «Голодних ігор» - далеке майбутнє. І у цьому майбутньому задля збереження видимості миру люди йдуть на радикальні заходи – тоталітаризм, жорстка централізація. Імперія Панем з Капітолієм на чолі тримає в покорі дванадцять дистриктів. За цією залізною завісою живуть люди, які давно змирилися з системою. Щоб доказати свою владу і не дати страху покинути народ ось уже 74 роки у Капітолії проводяться «Голодні ігри» - жорстоке реаліті-шоу на виживання. По два трибути з кожного дистрикту. А виживе лише один. Лише один може пройти до кінця.
І народ підкоряється.
Та герої Коллінз не такі. Вони вільні духом молоді люди. Вони не бояться повстати протии системи. Хоча знають, що ця боротьба приречена на крах. Та вони ризикують і…
Роман захоплює з перших сторінок і не відпускає. Як би банально це не звучало. Наче ти сам свідок цих подій.
Якщо ви готові переживати з героями книги і піди за ними до кінця – варто прочитати цю книгу.
За гучним словом «бестселлер», яке давно перестало означати щось хороше і асоціюється лише з розкрученими шаблонними книгами справді хороший роман. І, можливо, навіть глибокий за змістом.
Адже десь за всією цією жорстокістю і злом приховане справжнє – волелюбність, віра, надія. Варто повчитися у таких персонажів – живих, справжніх. Вони такі, як ми. Просто не бояться про це сказати.
Жива, легка мова твору не робить сюжет наязливим. Ніяких непотрібних штампів і зайвої деталізації. Хоча прекрасно виписана атмосфера і настрій.
Яке б завдання перед собою не ставила авторка, вона з ним впоралася – роман знайшов відгук. Завдяки цьому лейтмотиву — протесту системі з боку бійців «Голодних ігор» — творіння Коллінз переросло початковий задум письменниці й навіть у якийсь момент почало рухатися попри її волю. Підтвердження цьому — дві наступні книги серії.
|
| |
| |
| Alex007 | Дата: Четвер, 28.06.2012, 09:57 | Повідомлення # 3 |
|
Лейтенант
Група: Администраторы
Повідомлень: 45
Статус: Offline
| Галина Вдовиченко «Бора»
Дім з секретами і душею…
Читати про буденність не цікаво. Особисто мені не надто цікаво. З однією поправкою: було. Доки до рук не потрапив роман «Бора». Увагу притягнула назва, палітурка і оформлення книги. А тоді від тексту вже просто не вдалося відірватися.
Хотілося б розказати про що книга. Але напевно не вдасться. Можна просто сказати, що вона про життя одного… будинку. Саме так, будинку. Дому, який здобув нове життя. Неждано-негадано одного дощового ранку його віддали. А тоді все закрутилося…
Христина – головна героїня роману. Жінка середнього віку; їй все не вдається дописати вистражданий роман; син все віддаляється; наступає хвиля «пошуку себе». От, власне, і всі проблеми. А далі тільки несподіванки – дім у спадок. А на додачу нові друзі. І не надто нові. Ліда – краща подруга, котра всіма силами намагається сховатися від буденності з головою поринаючи (хоча б на кілька днів) у чуже життя… Божена зі своїми «фішками» і незмінним оптимізмом; «руде сонечко», що наповнює енергією життя дому і серця його мешканців. Людина, що вже зробила найбільшу помилку свого життя – Іван Іванович. Та Гордій, котрий надто багато мовчить… А ще – кіт, собака, сад і… мрії. Багато-багато мрій, надій і сподівань, секретів…
Стигне чашка міцного чорного чаю; єдине джерело світла – екран ноутбука; за вікном шурхотить дощ; десь на першому поверсі біля каміну грається сіре кошеня; на кріслі біля каміну – недочитана книга; ескізи на маленькому столику…
Вся книга – це атмосфера, відчуття і переживання. Не шукайте тут Верберівської філософії чи детективності Агати Крісті, це не той мейнстрім, що у Алекса Гарленда і немає таких поворотів сюжету як у стівена Кінга… Хоча, звісно, не без цього. Адже цікава книга складається з крапельки філософії, ложки загадок, роздумів за смаком – струснути, але не перемішати. Додати сюжетний поворот. Готова хороша книга. Ця книга – хороша.
Але якби мені довелося писати посвяту (або ж епіграф) до «Бори», то я б написала: «Прихильникам Джоан Харріс… Ми, українці, можемо не гірше!»
Неповторності і виразності роману надають львівський галицький колорит. А також авторська атмосфера. Рідна, від самого початку, пережита і з трепетом випущена у вільне плавання. Напевно, це основна серед позитивних сторін. інша, не менш значуща – ретельно прописані персонажі, живі, трьохвимірні. Цікаві, зі своїми проблемами і радостями. Але не надто глибоко. Це не так книга, у якій вдасться сховатися від власного реального світу. Ні, навпаки, вона посилить, загострить відчуття «справжності» того, що відбувається за вікном, у домі.
Про «Бору» не варто говорити, її варто почитати. Це віконце із віртуального світу, до якого ми надто звикли у світ реальний. Шанс критично оглянути своє життя, переглянути свої пріоритети і задуматися: а чи не упустили ми бува найголовніший у житті шанс? Чи не загубили в гонитві за модою власну мрію? Чи не зробили найбільшої помилки? Чи є ще можливість все виправити?...
|
| |
| |
| Alex007 | Дата: Четвер, 28.06.2012, 09:59 | Повідомлення # 4 |
|
Лейтенант
Група: Администраторы
Повідомлень: 45
Статус: Offline
| Джон Коннолли, "Книга потерянных вещей"
«Історії в книгах зовсім не схожі на людей. Люди живі незалежно від того, чи звертаєш ти на них увагу. А історії зі сторінок книг оживають лише тоді, коли їх розповідаєш» - Джон Коноллі, «Книга втрачених речей»
З дитинства ми звикли до того, що в казках добро перемагає зло, чесність обіграє хитрість і всіх в кінці-кінців, звісно після численних випробувань, та все ж чекає свій «хеппі енд». Тобто в казках все зовсім не так як у житті.
Джон Коннолі повністю підтримує цю думку. Але він говорить: Там все набагато гірше! Майстер детективного триллера сміливо захоплює територію фантазій і мрій, надій і бажань, страхів… Територію казок.
Головний герой книги – дванадцятирічний Девід – хлопчик з надміру бурхливою уявою. До нього «говорять» книги, він читає – багато і постійно. Він живе в уявному світі казок і марень, в який тікає від суворої реальності другої світової війни та втрати близької людини. Аж доки не потрапляє в абсолютно реальний світ казок насправді. Але і там все не так безхмарно. Скрючена Людина плете інтриги, лікантропи прагнуть захопити владу в королівстві, та й самі казки якісь неправильні – без жодних тобі «жили довго і щасливо».
Своєю структурою і сюжетною лінією роман дійсно нагадує казку. Лейтмотивом є подорож головного героя з точки А до точки Б. На шляху він стикається з перепонами та інтригами, долає антагоніста.
Але Конноллі майстерно створює атмосферу сірої і моторошної реальності, неочікувано і досить цікаво «перекроює» казки. А ще майже всю книгу читача не відпускає відчуття ефемерності – нереальної реальності всього, що відбувається. А чи не сниться це бува головному героєві, думає читач? Де тут головна заковика, шукає він та так і не знаходить.
Живі, майстерно прописані, зовсім не казкові персонажі, викликають цілу гамму почуттів – від розуміння і співчуття до невдоволення і роздратування. Адже в кожного за плечима своя історія, кожен веде свій пошук – будь то Лісник, Король чи сам Девід.
Роман змушує задуматися над тим, що ж насправді мрія, казка, страх? Як жити так, щоб страхи не оживали, не затягували тебе в свої тенета? І, на сам кінець, що ж в цьому житті дійсно цінне?
Усвідом свій страх, говорить Конноллі вустами персонажів, - і він зникне. Мрій, але не забувай про реальність. Все має місце в цьому житті, каже він. Озирнися навколо уважно. Запам’ятай всі деталі. Збережи їх у своїй памяті на завжди. Адже деталі і моменти, миттєві події – те що так легко забувається: посмішка, сонячний зайчик, перша вистава в театрі, перше кохання, перше досягнення. За цим потім сумуєш найбільше.
В романі автор піднімає багато питань, на які кожен читач шукає відповіді для себе, читаючи книгу. Він наче веде тебе за руку разом з Девідом по нетрях уяви і свідомості, змушує вести власний пошук, боротися за свій «хеппі енд». Адже хіба не так в казках має бути – кожен має пройти з точки А у точку Б, поборовши Зло?
«В кожному дорослому живе дитина, а кожна дитина – це майбутній дорослий» (Джон Коноллі, «Книга втрачених речей») Ця казка для дорослих, щоб вони ніколи не забували про те як були дітьми. Коли світ був більший, яскравіший і цікавіший. Світ не змінився, просто ми перестали шукати в ньому барви. Чи правильно це? Що ж, тут саме прийшов час для кожного побороти власне Зло…
|
| |
| |
| Alex007 | Дата: Четвер, 28.06.2012, 09:59 | Повідомлення # 5 |
|
Лейтенант
Група: Администраторы
Повідомлень: 45
Статус: Offline
| Маркус Зузак і його «Книжковий злодій» або
Не такий і чорно-білий світ
«Наче чорно-білий фільм. Він просто так не закінчується, він торкається душі…» Так про книгу австралійського письменника написали в USA Today. Нарешті ця сенсація книжкового світу добралася і до України.
Книга про людину, про війну, про сміх і сльози, про життя і смерть. Книга про книгу. Вона просто не має права бути чорно-білою. Це історія, кольори якої трішечки вицвіли, трішечки забагрилися кров’ю, трішечки змиті сльозами. Але не зникли. Не можна просто так запросто стерти колір сонця, колір дружби, сміху, підтримки. Він живе в самому слові. Варто лише сказати це слово – і колір оживає.
Кольори і слова набувають якогось особливого, просто містичного значення для всієї книги. Вони наповнюють життя персонажів; вони той куточок спокою якого шукає оповідач. Та про все по порядку…
Світ на порозі війни. І найвірніший супутник Війни, Смерть, вирішує розповісти одну історію. Чи то спогад з майбутнього, чи то здогадка про минуле. Хто зна? Він тут і там – зараз, розповідає нам цю історію; в нацистській Німеччині власними очима за цією історією спостерігає. І там, на протязі майже семи років він веде екскурсію по життю маленької дівчинки – Лізель. Дівчинки, котра втратила і знайшла. Сім’ю, друзів, надію, мрію. А головне – книги. Навіть точніше не книги як такі, а слова. Вони ж бо мають колір, форму, навіть смак.
Спалахнула війна. Дуже упереджено думати, що «свої хороші», а всі «інші – погані». Адже чужі також живі прості люди. І це яскраво вдається показати М.Зузаку. Оригінальна точка зору – німці теж страждали від війни. Звичайні німці війни не хотіли. Діти, батьки, матері – всі вони просто хотіли спокійно жити. Хубермани, котрі намагалися не просто вижити, а допомогти іншим. Наприклад Лізель, котру прийняли в свою сімю. Чи Максові, котрий по суті був «головним ворогом народу» - євреєм. Макс, котрий просто хотів не боятися жити. Ільза Герман, котра ледве пережила втрату сина на Першій світовій. Руді, котрий так і не зміг виграти всі забіги… Всі вони просто жили, так як вміли. І в життя кожного з них ввірвалася Лізель. Зі своїми словами, котрі можна було побачити. І з книгами, котрі приходили і йшли, наче теж мали власні життя.
Світ мінявся, люди не мінялися. Почалася війна, десь далеко – «там». Відзвуки пострілів, гуркіт вибухів, крики солдатів – все докочувалося до містечка Молькінг з газетами і чутками. І на тому все… Та поступово, непомітно, почали мінятися самі люди. Адже над ними нависає Смерть. Ворожі літаки пролітають в рідному небі. Страх проникає в найглибші куточки душі, а якщо таке зерно посіяне то вже точно буде гідний урожай.
Не шукайте в книзі «поганого» героя, не варто. Його там просто нема. Абстрактне зло – Гітлер – просто існує понад сюжетом. Його ненавидять, його бояться, за ним слідують. Війна – всього лиш факт. Смерть то й взагалі оповідач. Нема тут злих, є тільки звичайні. Вони брешуть, помиляються, зляться, дружать, пробачають. А ще – крадуть. Щоб поїсти, зігрітися, вижити. Руді краде їжу, Макс краде час, Ільза дружбу. Всі щось крадуть.
А от Лізель краде книги. Кожна з них пов’язана з історією в житті дівчинки. Першу книгу вона вкрала в снігу, на далекому від Молькінга цвинтарі. Другу – у вогню, ще одну у води. Таких книг багато… І останню згадану в сюжеті книгу вона краде у власної пам'яті. Лізель пише книгу про своє життя, яку називає «Книжковий злодій».
Доля, викладена словами. Розказані люди. Написані почуття.
Не лише для Лізель слова живі. Вони живуть на сторінках книги про Лізель. Слова страх, голод і війна. Слова дружба, віра, порятунок. Доки ці слова будуть жити, то надія є. Не варто вважати, що в мирний час нам не зрозуміти героїв книги. Адже це зміг зробити автор. Отже і нам під силу. А значить, усвідомивши всі жахи ми не дамо їм повторитися. Без зайвого моралізму та філософствувань «ні про що» автор наштовхує читача на власні висновки. Про що? На те вони і власні, що у кожного свої…
|
| |
| |
| Alex007 | Дата: Четвер, 28.06.2012, 10:04 | Повідомлення # 6 |
|
Лейтенант
Група: Администраторы
Повідомлень: 45
Статус: Offline
| Про мед з дікалоном, війну і Камаєва
Війна… Що криється за цим словом? Танки, вистріли, безликі і безіменні «невідомі солдати», яким стоїть безліч пам’ятників, генерали і полковники, які видаються чимось (саме так – чимось) надто далеким від реальності і буденності?... Але може не тільки це? За цим словом приховані сотні тисяч людей, мільйони почуттів, мільярди слів. Ріки сліз, а не лише крові. Море любові, віри і надії, які проводили людей крізь війни.
Та про цю сторону війни писати не хочуть. Мовляв, героїзму малувато. Де герой «всіх часів і народів», котрий і сам у полі, і так далі?…
Але як виявляється таким героєм може стати простий фельдшер, котрий не побоїться виступити проти десятка озброєних солдат, і священик, який приховає втікача, і простий рядовий, що боротиметься за свої ідеали.
Хіба не так проходять війни? Тут, на землі, серед простих людей, а не лише в підручниках – стільки-то загибло, стільки-то танків і рушниць…
Саме така війна постає перед читачем на сторінках роману в новелах (на думку читачів), або (як написано на обкладинці) оповіданнях «Мед з дікалоном» Юрія Камаєва.
Автор занурюється у вир І та ІІ світової війни і національно-демократичної революції на теренах України 1918-1921 рр. Події розгортаються в середовищі простих людей – солдатів усіх воюючих сторін (більшовиків, махновців…), лікарів, простих селян, інтелігенції, духовенства. Однаково висвітлені як поривання до незалежності і боротьби, так і спроби заробити і спекулювати на війні. Описані благородні люди, які віддають життя за те, у що вірять («Марення»); люди, які прагнуть нажитися і що з цього може вийти («Політика»); благородні («Мед з дікалоном») і не надто («Втеча») люди; вірні ідеалам, навіть нехай і хибним, але до самого кінця вірні («Гандзя»); довірливі, щирі, справедливі, брехливі, зрадливі, злі…
Люди…
Якщо вам не страшно зануритися у жахи війни, подивитися на неї і побачити не лише сухі статистики, а живі очі, обличчя; почути слова присяг, прокльонів, бойових кличів, благань і передсмерті крики, слова надії, любові, довіри і поваги, то Юрій Камаєв писав саме для вас.
Можливо, вам вдасться отримати з книги щось цінне для себе. Адже цей твір не зможе нікого залишитися байдужим до світу. Долі різних людей розкриваються на сторінках, одна за одною, проходячи перед очима. Як перехожі на вулиці, вони з’являються, проходять поруч і зникають на завжди. Та може таке статися, що на сторінках прочитаєш щось саме для себе. Так, як побачивши на обличчі випадкового перехожого посмішку, посміхнешся сам, так і з подібними історіями – вони не минають непоміченими.
Когось Камаєв підштовхне до боротьби, когось зупинить, застереже від необдуманого вчинку, комусь підкаже рішення. А може, він написав це саме для вас? Адже у кожного є питання, що їх не можна залишати без відповідей…
Почитайте «Мед з дікалоном», за дивною назвою ховається справжній літопис душі. Почитайте, але будьте готові до різного…
|
| |
| |
| Alex007 | Дата: Четвер, 28.06.2012, 10:16 | Повідомлення # 7 |
|
Лейтенант
Група: Администраторы
Повідомлень: 45
Статус: Offline
| Тарас Антипович «Хронос»
В сучасній українській літературі деякі жанри представлені досить обмежено. Дуже мало авторів не бояться вийти за рамки усталених роками стереотипів рідної літератури і ризикнути. Але хто не ризикує – той і премій не отримує. Так само, напевно, думає і Тарас Антипович. Адже його роман-антиутопія «Хронос» абсолютно нетиповий жанр для України.
Сучасний читач має свої вимоги і побажання. Неймовірні і карколомні пригоди для нас написав Дюма і Сенкевич, хоррор – Стокер з Гоголем писали, з легкої руки Толкієна ельфи з хоббітами заполонили світ, а про кохання читати вже набридло. Хочеться чогось не такого! «А чого ж?» - запитують розгублені автори. Читач знизує плечима, мовляв: чи я знаю… І для того, щоб задовольнити непомірні читацькі апетити письменники створюють… нове майбутнє.
От про один з варіантів розвитку нашого світу і написано роман «Хронос»…
В якісь країні наступає 2040 рік. Технології стають на нову сходинку розвитку. А головна серед них – хрономат. Це майже іграшковий пістолетик, котрому під силу викачати з живої істоти час, відміряний їй для життя. Ну або додати трохи часу, звісно в когось його перед тим забравши. Ідея по суті чудова – хворі мають змогу пожити ще і вилікуватися, світ не втрачатиме геніїв… Злочинцям не обов’язково сидіти роками в камерах – цей час можна викачати з них за коротку мить.
Але чудовими бувають тільки ідеї. Реальність вона вже зовсім не така. Вона – реальна. Поступово до пристрою добираються корумповані можновладці, злочинці, ділки. Словом – всі, хто допомогу ближньому ставить на останнє місце у своєму списку життєво важливих справ. То ж у цьому новому світі Час стає дорогим задоволенням. Час крадуть, купляють, продають… Словом – вбивають, як тільки можуть.
Світ падає в хаос. Який саме? Корупція, злочинність, зради? Все це є і нашому світі, каже читач. Але не все так просто. Автор підготував для вас кілька сюрпризів. Ще кілька винаходів… Ще кілька загадок…
Чого вартий світ, у якому життя можна купити? Чого в такому світі варте саме життя? Правильно, нічогісінько. Воно – просто товар. А товар не має душі. Немає віри, моралі, високих почуттів, мрій, надій… Світ перетворюється в безкінечне «сьогодні». Всі живуть сьогоднішнім днем. І в цьому сьогоднішньому дні вони бояться удару в спину, бояться втратити свій час. А тому самі вирішують його красти.
Віра відступає, пасує перед натиском грошей. Адже навіщо йти в церкву, навіщо молитися, щоб Бог дав тобі прожити ще хоча б один день, якщо ти можеш купити місяць, рік? Нема грошей? Які проблеми – вкради. Чого ще боятися істотам, які підкорили Час? Небесної кари? Нема ніякої кари, нема ніяких вищих сил у світі, де люди так нахабно захопили Божественний промисел – життя – у власні руки. Були б ті сили, не дали б такого зробити. Не дали б розтоптати залишки моралі. Але вони просто відступили, опустити руки…
Світ поволі перетворюється на пекло. А всім байдуже… Чи не всім? Герої Тараса Антиповича не хочуть жити в такому світі. Вони ще знають світ до хрономата. Світ, у якому люди вбивали тільки власний час по власній волі. І крали час не так ганебно… А ще – жили стільки, скільки їм відміряно. В тому світі, до хрономата, час не був біологічним. Час був Божим…
Але як боротися проти Часу? Проти тих, хто думає, що підкорив Час, хоча просто потрапив у ще більшу залежність від нього? Як… стати володарем Часу?
Тарас Антипович пропонує разом з його героями пройтися лабіринтами хронозалежного 2040 року, шукаючи відповіді на питання, що так турбують нас у 2012 році. Адже, все таки, до 2040 не так і довго залишилося… Можливо, якщо уважно читати «Хроноса» він і не буде таким жахливим?
|
| |
| |
|
|
